Дитинство у дворі (Chapter 2. Courtyard Childhood)

Чорна віспа, батарейний телеграф та той самий кошеня

Наш переїзд у нову квартиру на Пироговській, що зовсім поруч із Політехнічним інститутом, збігся з першим серйозним життєвим випробуванням. Мені тоді було близько 5–6 років. З того часу в пам'яті чітко закарбувалися
кімната, світло настільної лампи та металева коробочка для шприців: уся родина, включаючи зазвичай міцного тата, злягла одночасно. До нас приходила медсестра Ліда, і я боялася навіть її кроків — уколи були неймовірно болючими.

Коли хвороба нарешті відступила і мене вперше відправили на вулицю по молоко, на мене чекав сюрприз. Дворові дітлахи навідріз відмовлялися зі мною знайомитися і тікали. Виявилося, серед них пройшов жахливий слух, ніби вся наша родина захворіла на справжню «чорну віспу»!

Але дитинство все одно було прекрасним, сонячним і наповненим шумом моря. Наш двір просто вирував життям! У моєму ж під'їзді мешкали дві мої найкращі подружки: Валя — прямо наді мною, а Лена — піді мною. Наші квартири з'єднував високий чавунний радіатор опалення. Це був наш секретний «телеграф»: ми перестукувалися по ньому та перекрикувалися крізь поверхи. Ми гуляли з ранку до вечора, грали у футбол, «козаки-розбійники», вибивали м'яч об стіну, стрибали в класики, а під час літніх злив ганяли босоніж по калюжах.

Головною ж пристрастю нашого двору були коти. В одному з підвалів працювала ремонтна майстерня, а навпроти лежав склад дерев'яних дощок. Саме там сталася грандіозна подія: сіра кішка народила чотирьох кошенят — трьох сірих та одне абсолютно чорне. Вони були дикими, ховалися в глибині дощок, і ми годинами стежили за ними.

Я ніколи не забуду ту мить, коли вперше відчула себе по-справжньому везучою! Пробираючись крізь навалені дошки і вдихаючи густий аромат свіжого дерева, я завмерла: прямо переді мною з'явився той самий чорний малюк. На мить затамувавши подих, я блискавично протягнула руку і — о диво! — змогла його впіймати!

Звичайно, коли я, щаслива, принесла його додому і зі сльозами благала батьків залишити, мені суворо відмовили. Тоді це було величезним горем, але зараз, через роки, я чудово розумію їхнє рішення.

The Smallpox Scare and the Black Kitten

When I was around five or six years old, we moved into a new apartment on Pirogovskaya Street, right next to the Polytechnic Institute. Shortly after, my first heavy memory took shape: our entire family, including my father, fell severely ill at the same time. I still remember the dim glow of the desk lamp and the chilling metal syringe box. A nurse named Lida came to give us treatments, and her very presence terrified me because the shots were so painful.

When I finally recovered enough to be sent out alone to buy milk, the neighborhood children refused to come near me. A wild rumor had spread through the courtyard that our family had contracted the dreaded "black smallpox"!

Despite that rocky start, my childhood was bright, sun-drenched, and filled with the scent of the nearby sea. Our building was packed with children, and I had two best friends right in my own stairwell: Valya lived directly above me, and Lena lived right below. A tall cast-iron radiator pipe ran through all our apartments, serving as our private communication network—we would tap out codes and shout messages to each other through the iron. We ruled the courtyard from morning till night, playing football, "Cossacks and Robbers," skipping rope, and joyfully running through warm summer puddles when it rained.

But our ultimate shared passion was the local cats. Across from a basement repair workshop stood a stack of fresh wooden planks where a stray gray cat gave birth to four kittens: three gray and one solid black. They were completely wild, hiding deep inside the timber.

I will never forget the exact moment I realized I was a remarkably lucky person. Crawling through the wooden maze, breathing in the rich aroma of fresh sawdust, I caught sight of the elusive black kitten. Holding my breath, I lunged forward and actually caught him!

I carried my prize home, crying and begging my parents to keep him, but I was firmly turned down. It felt like a tragedy back then, but with the perspective of time, I can now fully understand and forgive their choice.