Horses in my life. Limassol, 2024.

I’ve been thinking about horses a lot lately. Probably because I very often paint pictures with zebras and they accompany me in my life and my movements. I think about the fact that there were practically no horses in my life and I really regret it. I observe how close people are to horses, and that they are true friends for each other, and I understand that this will never happen in my life. I tried, and I already told you about my bad experience in Noordhoek, when I decided to give myself a birthday present and ride a horse along the famous Noordhoek beach. And that ended with my downfall. I’m afraid of horses – they are so big and it seems to me that they might bite me.
But lately, I was let go and I realized and felt that I had nothing to be afraid of. And so, taking advantage of the opportunity, I went with Sylvia to the ranch in Limassol. And, I still stroked such a beautiful horse and I wasn’t afraid, I could even kiss her. I don’t want to ride, but I wish I could learn how to care for them and make friends with these magnificent animals.
By the way, the ranch that our fellow countrymen built is truly magical – the most important thing about it is that the horses are not locked in cramped stalls, they move freely around the territory. And all around are hills covered with spring flowers.

Коні у моєму житті.

Я часто думаю про коней останнім часом. Напевно тому, що дуже часто пишу картини із зебрами і вони супроводжують мене у моєму житті у моїх пересуваннях. Я думаю про те, що в моєму житті коней практично не було, і я дуже шкодую про це. Я спостерігаю, як люди близькі до коней, і що вони один для одного справжні друзі, і я розумію, що в моєму житті такого вже не буде. Я намагалася, і вже вам розповідала про свій невдалий досвід у Нордоку, коли я вирішила зробити собі подарунок на день народження і прокотиться на коні знаменитим пляжем Нордока. І це закінчилося моїм падінням. Я боюся коней- вони такі великі і мені здається, що вони можуть мене вкусити.
Але останнім часом мене відпустило і я зрозуміла, відчула, що мені нема чого боятися. І ось скориставшись нагодою, я поїхала із Сільвією на ранчо в Лімассолі. І, я все-таки погладила таку гарну конячку і я, не боялася, я могла б навіть її поцілувати. Кататися я не хочу, але ось би мені навчитися доглядати їх і подружитися з цими чудовими тваринами.
До речі ранчо, яке збудували наші земляки, по-справжньому чарівне – найголовніше на ньому те, що коні не замкнені в тісних стійлах, вони вільно переміщаються територією. А довкола пагорби вкриті весняними квіточками.