Коли ми покидали дім.
"Коли ми покидали дім, ми знали, що не повернемось, бо не буде куди. Ми відв’язували корів та коней і відпускали їх у ліс. Ми просили пробачення у котів, гладили ластівок востаннє, рубали яблуні та сливи, закопували криниці, палили подушки.
Ми знали, що ми йдемо на чужину і що може в нас не вистарчить того життя, щоб там заснувати новий дім. Ми йшли в найми, як жебраки. Ми стояли в чергах на кордонах і тулили до себе дітей і собак, тримали в руках клітки з птахами. У нас було мало речей, бо більше ми не годні були нести.
Ми спали в школах, під мостами, в чужих хатах. Ми несли війну у собі і вона стриміла через наші очі, і ми ті очі ховали і опускали додолу. Чи були нам раді? Не знаємо."
“When we left the house, we knew that we would not turn back, because there would be no where. We tied up cows and horses and released them near the forest. We asked cats for food, stroked the swallows of the sun, chopped apples and plums, buried wells, and burned pillows.
We knew that we were going to a foreign land and that we might not get rid of that life in order to build a new home there. They went to hire, as if they were married. We stood in the chapels on the cordons and brought children and dogs to us, and touched cages with birds in our hands. We had few speeches, because We were no longer fit to carry.
We slept in schools, under bridges, in other people's houses. We carried the war with us and it streamed through our eyes, and our eyes cheered and let it go. What did you do for us? We don't know."
Olena Kayinska
Comments
Post a Comment